"Повесься - ты пожалеешь об этом; не повесься - ты и об этом пожалеешь; в том и другом случае ты пожалеешь об этом. Таково, милостивые государи, резюме всей жизненной мудрости..." Серен Кьеркегор

я уже пожалел..
пожалел, что остался в формалиновом тумане. зачем?

тишина.. нет даже тишины.
к уцененному товару инструкция не прилагается..

7 шагов, и ты уже ближе
7 шагов - ты будеш услышан..

…Здається життя скінчилось…
Для тебе все скінчилось, не тільки той проміжок часу, який ти помилково вважав життям. Скінчилось все - і це не перебільшення: твої мрії, більше ти не будеш мріяти, ніколи; твої плани, тобі нема сенсу планувати щось на майбутнє, якого в тебе немає і не буде; твої справи, тобі нічого більше робити в цьому світі; твоє існування, саме існування, а не життя.

Стільки всього ти хотів зробити, встигнути зробити, але… Ніби якась сила відштовхує тебе від двері "Вихід" і повертає до дверей "Існування" та "Самогубство".
Що то за сила? Як з нею боротися? А чи треба з нею боротися? За дверима з написом "Існування" лише нові страждання, лише новий біль, нічого живого, сутнього, нічого вартого. А за дверима "Самогубство" - легкість польоту й свобода Там нема ні життя ні існування, навіть смерті там нема.

Цікаво, а що чекатиме тебе після смерті? Одні віщують Рай, інші - Пекло. Але і те, і друге тобі не до вподоби. Крім того, Рай та Пекло - для віруючих, а чи ти до них відносишся? Напевне ні. Як можна свідомо відносити себе до людей, що самі собі суперечать в найпростіший пойняттях?
Вони кажуть: вклонятися кумирам, створювати собі ідолів - смертний гріх. А чи не створили вони з того Бога собі кумиара, чи не стали вони його фанатиками? Чи не перетворилися ікони та хрести на ідолів, яким вони поклоняються так само, як язичники своїм?
Вони кажуть: не роби гріха, бо потрапиш до Пекла, де тебе вічність будуть карати. Чи ж це не суперечить само собі? Адже гріх для Бога, є протилежністю гріха для Диявола, якому належить Пекло. То чого ж він буде карати грішника, що є його однодумцем у такому разі?
Вони кажуть: не убий. А самі вбивали мусульман, що вторглися на їх землю, ті хоч вточнювали, що тільки вбивство "невірного" буде прощено після смерті. А чи не вбивали християни злочинців, чи не засуджували їх на смерть? Чи вбивство не гріх? Чи їм дано було право чинити покарання або виголошувати вирок за гріх перед Богом, в першу чергу, і, лише в другу чергу, перед іншими?!

Голова розколюється від всіх цих думок. Вона спочатку стає велика, величезна, мов куля. Вона ніби наповнена гелієм, що тягне тебе полетіти, а важкі мов цемент думки не дають й на сантиметр піднятися у повітря.

Але бувають моменти, коли ти заплющуєш очі і летиш, підіймаєшся все вище і вище. Тобі стає легше, але раптом ти зриваєшся і падаєш під слова: "Ваш талончик. Проездные предъявляем!". І сон про політ скінчається. А як боляче було вдаритися об Землю, коли ти вже піднявся так високо!

Трамвай. Майже порожній. Напівосвітлений ліхтариками на стелі, весь у багнюці - сьогодні була гроза - холодний, сумний…

- Эй, какой это номер?
- Що?
- Ты что, глухой? Я спросила какой это номер.
- Не знаю, не пам'ятаю. Спитайте в кондуктора чи в когось іншого.
- Придурок какой-то. Сумасшедший.

Тебе знов витягли з напівсну. Стало ще холодніше. Навколо нічого нового: брудне скло, смердить щось, або хтось… За вікном все ще йде дощ, але вже набагато менший. Сльози, сльози на вікні…
Очі, то не дзеркало, то двері душі.
Сльози - це духовна сила, що виходить крізь ті двері.
Як її втримати?
- Наступна зупинка "Музей Великої Вітчизняної Війни". Пасажири, не забувайте сплачувати проїзд. На лінії діє контроль.

Трамвай прямує в темряву. Ні, в Темряву. Це значить - в Нікуди.
І все ж, що чекає тебе там, за кордоном фізичного життя?
"А ти перевір, - каже тобі хтось в голові. - Нікому від цього не буде погано. Лише зазирни крізь щілинку у дверях "Самогубство". Це ж так цікаво! Спробуй, гірше не буде".
"А й справді, кому від цього буде гірше? В мене немає справжньої сім'ї, мої друзі вмить зникли, моє кохання… його й не було. Хто плакатиме за мною, вони плачуть лише через те, що я досі не зробив цього, - кажеш сам собі. - Вирішено: час настав."

І все для тебе стало зрозумілим, все пояснішало відразу. І тобі легко на душі, ніби свято якесь…
- Наступна зупинка "станція метро "Дніпро".

…тільки яке? Для кого? "Для мене самого!"
І наче сама Доля посадила тебе в трамвай ?21 Контрактова площа - бульвар Перова. Наче сама Доля підказала тобі, що він відвезе тебе туди, де твоє місце. І ти майже щасливий, що все так склалося, а твій вибір - ніби вибір, що їсти на сніданок. Ні, сніданок - це важливо, краще "вибір, якого кольору вдягти шкарпетки", хоча й це важливо.
Єдиним невирішиним питанням для тебе залишилось те, чи залишати якусь цидулку, чи ні? А на що вона їм? Кому треба й так зрозуміє. Але ж нікому не треба. "Ні, не буду."

- Наступна зупинка "Пішохідний міст".

А, ще: де ж краще це зробити? Шосе? Ні, забагато галасу, швидко знайдуть, може ще хтось постраждає. Занадто небезпечно. Дах? Ще більше галасу. Нащо? Міст… Міст. Так. Це - найкращий варіант. Не скоро знайдуть, може навіть і не здогадаються. Те, що треба. А ще кажуть, що самогубці прагнуть звернути на себе увагу. Дурні. Всі дурні. І ти теж…

- Зупинка "Пішохідний міст".
"Ось вона, моя зупинка. Все, я приїхав".
І ти непоспішаючи виходиш з трамваю, йдеш до сходів, підіймаєшся по них на міст, освітлений вогникамми. Майже розбитими вогниками, як твоє життя. Падає дощ, непоспішаючи, як і ти. Хвилин п'ять ти стоїш на пчатку мосту в темряві ночі, дивишся на дощ, вогники, на той бік мосту. У вухах ніби щось грає: чи то пісня, чи то просто музика. Сумно якось залишати це нікчемне існування. Хочеться жити, жити так, як хочеться.

Ти йдеш до центру мосту (чому саме до центру? Чому всі йдуть до центру? А звідки взагалі відомо, що всі йдуть до центру? Дурість.), підходиш до парапету, тримаєшся за нього обома руками, хоча і стоїш ще по цю сторону поручнів.

Банально, але все життя пронеслось перед твоїми очима. "Чи варті вони моєї смерті? Якщо вважають, що моє життя не варте їх, чому я повинен робити їм такий подарунок? Але що ж мені робити? Я не бачу виходу, та не кажу, що його нема. Я вірю в те що він є, та не можу його знайти. Аби ж хто допоміг…" Ти озираєшся і нікого не бачиш. Лише краплі дощу танцюють свій нічний танок навколо тебе. Вони співають сотнями тисяч голосів, сміються над світом і людьми. Вони живі, вони живуть. "Чому навіть ці мають право на життя, а я не маю?! Я маю таке право і вони допоможуть мені це довести. Вони допоможуть мені."

І посадивши собі на плече одну з таких крапель, ти йдеш геть з мосту, всміхаючись, мов ідіот. Йдеш на набережну, а вона, крапля, щось розповідає тобі, щось співає. Ти всімахаєшся їй і тобі стає легко на душі, тоді ти відриваєшся від землі сильніше, нідж будь-коли. Ти летиш високо над землею, а з тобою твоя крапля, Крапля Дощу…

Присвячується дівчині, що в листопаді 2001 року стрибнула з мосту Патона і загинула. Нажаль, її ім'я мені не відоме.

Післямова
Якщо комусь здалось, що це оповідання написано, щоб показати недопустимість і еправильність самогубства, що цього робити не можна (бо це смертний гріх?), що завжди є інший вихід, який би ідіотський він не був - маю вас розчарувати.

Сама я так не думаю, тому й не збиралася доводити, що воно так є.
Хтось полюбляє казати, що самогубці слабі. Не згоджусь з цим, бо тоді люди, що задавлюють в собі почуття (які інколи призводять до самогубства), заглушують голос духа і душі, виривають почуття разом з серцем - це сильні люди, з яких треба брати приклад нам, слабким. Але насправді це і є ті "існуючі". Просто тоді, у виборі дверей, вони прийшли до іншої з написом "Існування". Ззовні - це нормальні люди, судячи з того, що вони вважають нормальним. Але в душі - вони бездумні пацифістські машини, що пливуть за течією, бо бояться плисти проти, щоб не дійти до того ж вибору знову і не вирішити піти в інші двері. Може їм насправді легше?

Герой цього оповідання по задумці помре через місяць від пневмонії, яку підхопив під тим самим дощем, що врятував йому життя. А на плечі в нього сидітиме та сама рятівна Крапля Дощу. Іронія? Кінець?
(C) Mormegil

Вот-вот кончится октябрь, совсем скоро выпадет первый снег. Каждое утро я встаю под тихий шепот дождя, превозмогая слабость и головную боль, сажусь за стол у окна. Там я могу писать свою историю, ненадолго прерываясь, чтобы полюбоваться осенью, туманной, серой, но все же очаровательной особой тоскливой и холодной прелестью, оголившимися ветвями, изгибаемыми ветром, и черной землей, усыпанной обрывками багряно-золотистой кленовой листвы. А затем снова продолжаю писать. Я спешу: знаю, мне остались считанные дни на этой земле. Снега я уже не увижу...

Он сидел на полу в углу около раскрытого окна. Ветер рвал занавески, задувал в комнату крупные хлопья снега, тут же таявшие и растекавшиеся лужами на голом полу. Михаил смотрел куда-то вдаль застывшим взглядом. Его волосы намокли, стали почти черными и от влаги вились ещё сильнее. По лицу и тонкой шее ледяными струйками стекала вода. Однако он, казалось, не замечал ничего вокруг себя, не замечал мертвенного холода и сидел неподвижно, безучастный и отрешенный, а его нежные руки посинели и огрубели на ветру. Я тихо подошла и опустилась на колени, взяла его руки в свои - он даже не повернул голову. Так мы сидели молча какое-то время, пока моя одежда не промокла насквозь.
Длинные мокрые волосы растрепал ветер, по щекам стекали серые полосы туши. Мне было страшно. Постоянно, неотступно, очень давно меня преследовало ощущение катастрофы. Иногда, в самые наши счастливые дни я смотрела на улыбающееся лицо Михаила, горящие озорными искрами глаза,.... а мое сердце сдавливал этот необъяснимый, смутный ужас, и я, подавленная, шла рядом, отделенная от него глухой стеной молчания. А он не мог понять причины, и, хмурясь, тоже уходил в себя. Теперь я прижимала к губам родную заледеневшую руку, скорее знала, чем чувствовала: слабо и редко, словно во сне, бьется эта голубая венка, исколотая иглой, а после израненная, вдоль и поперек изрезанная лезвиями в каком-то диком исступлении. А в голове навязчиво, до боли в висках крутилось слово "конец"...
Наконец Михаил повернулся ко мне, слегка сжал мои ладони, передернул плечами, вероятно, почувствовав вдруг холод. - Помнишь, - спросил он глухим надломленным голосом, - ты помнишь наши прогулки под дождем? Он всегда начинался, стоило нам встретиться в городе... А мы могли часами бродить по узким улочкам, не замечая ни времени, ни вымокшей обуви... Ты мне так нравишься с мокрыми волосами,.. вот как сейчас, - он слабо улыбнулся, - ты будто рождена дождем...
- Я никогда не забуду, слышишь, никогда. Я помню каждую минуту, проведенную рядом с тобой, каждое твое слово. Я помню твои рассказы о детстве и твои мечты - они теперь стали и моими тоже. Но умоляю, не говори так, словно этого больше никогда не будет...
Я смотрела в его зеленые покрасневшие глаза с длинными, слипшимися в пучки ресницами, и мне хотелось обнять его, крепко прижать к себе и не двигаться, не отпускать, не уходить ни на минуту, сидеть и слушать его теплое дыхание, пока на нас не опустится ночь, и после, до рассвета, и ещё долго-долго, всю жизнь до конца...
- Мои мечты... Ты одна не считала их безумными... Меня это всегда удивляло, - он говорил медленно, как будто ему было трудно подбирать слова.
-Когда-нибудь мы воплотим их в жизнь, я верю. Непременно.
-Веришь?.. - он как-то горько усмехнулся. - Ну что ж, если построишь тот дом, о котором мы с тобой мечтали, оставь в нем комнату и для меня... пусть пустует, - он поднял глаза вверх, на потолок. По его щекам катились слезы, и он не пытался их сдерживать. - Повесь на стенах мои лучшие фотографии,.. будешь... будешь приходить туда, когда станет одиноко,.. когда вдруг вспомнишь, что я был... твой Михаил... Будешь сидеть в тишине и пить черный кофе без сахара... ты ведь так любишь, я помню...
Он хотел сказать что-то ещё, но вдруг замолчал. Слезы душили его. Он закрылся руками и долго плакал беззвучно, вздрагивая всем телом. Потом, изменившись в лице, продолжал:
- Нет, не построишь... Это всего лишь мечты, а жизнь всегда поступает с ними жестоко.... ломает, разбивает о будни.... как и нас самих... Мне многие говорили, что у такого человека, как я, в жизни может быть только два пути: либо стать знаменитым, кумиром толпы, достигнуть небывалых высот... либо оказаться последней грязью под забором.... Да, это так... Но я забывал об этом втором варианте.... а он - самый вероятный. Как правило, так и случается...
- Как правило, но только не с тобой!
- Я из тех, кому вниз, и тебе придется смириться с этим.
- Никогда! Ты просто сейчас не отдаешь себе отчета в собственных словах!
- Ты злишься, конечно, я понимаю... Твои мечты - твоя святыня... А я - я такая же иллюзия, созданная твоим воображением... Однажды тебе все-таки придется это признать. И, может быть, гораздо раньше, чем ты думаешь...
Он неожиданно резко встал, подошел к окну, повернувшись ко мне спиной.
- Я подонок, - сказал он, и голос его, уносимый ветром, дрожал. - Я так виноват перед тобой... Я загубил себя, пусть, и не стоит теперь жалеть, но я сломал жизнь и тебе... А ты...ты достойна лучшего, и все твои мечты... может у тебя и хватило бы силы сделать их своей реальностью... А я все убил... Ты ещё не знаешь, но, поверь, меньше чем через час ты будешь ненавидеть меня... Я сволочь, просто недостойная твоей жалости сволочь...
И он снова опустился на мокрый пол под окном. Я хотела подойти, но он остановил меня жестом.
- Не говори ничего, не спрашивай, не спорь... Очень скоро ты и так все узнаешь... Я не осмелюсь сказать тебе правду в лицо, я вообще не знаю, как до сих пор смотрел в твои прекрасные глаза... Поэтому ты прочтешь это сама, чуть позже, но не здесь и без меня... Возьми, пожалуйста, в верхнем ящике стола черный ежедневник. Да, тот самый, не удивляйся... Можешь даже прочитать его весь, но после, если ещё останется желание... в чем я сомневаюсь... Но для начала выполни мою просьбу: когда придешь домой, открой последнюю страницу, прочти. Я написал это для тебя сегодня утром. Только, умоляю, не читай по дороге. И возьми себе бумажный сверток со стола: там мои лучшие фотографии, пусть пока хранятся у тебя....Теперь уходи, мне надо побыть одному, пожалуйста...
- Я не могу оставить тебя в таком состоянии. То, что ты наговорил мне сейчас - все это дико и нелепо, я остаюсь. Я нужна тебе.
- Нет, - отрезал он жестко и холодно, как человек, решивший что-то наверняка. - Тебе пора, и мне тоже... пора. Оставь меня.
Я никогда не находила в себе сил противостоять его воле. И на этот раз его взгляд, тяжелый, неподвижный, упрямый, снова сломил меня. И я ушла...

Я никак не могла согреться. Горячий кофе не спасал. Я дрожала под шерстяным пледом, жалела, что, уходя от Михаила, не закрыла окно: он ведь совсем не в себе, так и будет сидеть на полу, смотреть в потолок... Звонил телефон. Долго, настойчиво. Я не стала снимать. На моих коленях лежал черный кожаный ежедневник. Я давно мечтала узнать, что в нем написано, но могла ли подумать раньше, что, когда мечта исполнится, мне не захочется этого делать? Теперь я боялась узнать ту страшную тайну, которую не отважился открыть мне Михаил, и с облегчением отдала бы ежедневник обратно, если бы это было возможно. Он никогда не расставался с этой вещью: боялся оставить ненадолго даже дома. Говорил, что в нем храниться вся его жизнь: надежды, потери, боль, ненависть и любовь, обиды, мечты, размышления о жизни и стихи, слезы - все самое сокровенное. Лишь однажды он позволил мне взять его в руки и прочесть вслух несколько страниц. Было темно, и я с трудом разбирала мелкий почерк в слабом свете фонаря. Помню, с каким трепетом и осторожностью я держала его, как кружилась голова от волнения и сильного запаха кожи... Казалось, что прикасаюсь к реликвии... И вдруг святыня стала проклятием...
От сильного порыва ветра хлопнула плохо прикрытая форточка. Перед глазами поплыли черно-багровые разводы, закружилась голова, и на несколько мгновений отключилось сознание. Словно сквозь туман, я услышала, как упал на пол ежедневник. Упал, и раскрылся на последней странице... Форточка осталась раскрытой, и с улицы потянуло холодом. Голова все ещё кружилась, а на противоположной стене мне мерещились любимые глаза, такие, какими я видела их в последний раз: зеленые, покрасневшие, полные отчаянья и обреченности. "Надо прочесть, ты должна..." - уговаривала я себя, сползая с дивана на пол. Строчки расплывались перед глазами, я слышала где-то в себе шепот Михаила:
"Ты держишь в руках мой ежедневник - теперь он твой. Это значит, что случилось именно то, что случилось, и меня больше нет с тобой, моя леди. Меня нигде нет. Всё это время я предавал тебя, забывая, что я в ответе не только за свою разломанную жизнь, но и твою, такую ещё недлинную, полную надежд... Я поступал как последний подонок, а ты молчала, и только осторожно утирала слезы, целуя мои исколотые вены. Я видел это, и тоже молчал... А вчера я узнал, что у меня СПИД... И СПИД - это то, что я оставляю тебе, уходя навек... Я не могу приказать судьбе, повернуть время вспять, но если бы я мог приказать тебе в свое время, то приказал бы не верить мне, бежать прочь, проклинать... Я не прошу у тебя прощения: его мне быть не может. Не знаю, есть ли что-нибудь там, за гранью смерти, поэтому говорю тебе "прощай". Прощай, моя любовь......"
Такси выкинуло меня, заплаканную, потерянную, у торца дома, и, оставив одну, умчалось обратно в суетливый вечерний город. На подгибающих ногах я вошла во двор. Там толпились люди, шумели, толкались, кто-то громко рыдал. На восьмом этаже по-прежнему было раскрыто окно, и ветер трепал кроваво-красную занавеску....

Ему был всего 21 год, он остался навечно юным. С тех пор прошло несколько мучительных лет, теперь мне тоже 21... Сегодня настал и мой черед уйти. Рассказ дописан, а эта тетрадь будет лежать рядом со стопкой фотографий и черным ежедневником у раскрытого окна в ожидании Вас, читатель. Я прощаюсь потому, что болезнь в конце-концов взяла надо мной верх, день за днем отбирая последние остатки сил, и уже нет смысла продолжать борьбу. А ещё потому, что каждую ночь в течение всех этих лет мне видятся во сне широко открытые зеленые глаза и черные кудри на окровавленном снегу....
(C) Lilith de Bresso

...Broken dreams... broken hope... Розбилося.., поламалося.., розсипалося на тисячі осколків... усе чим вона жила... Це не була якась мить, це було повільно і болісно, наче хтось умисне сповільнив час. До останнього вона намагалося не помічати нічого, тримати все в одній купі, різала пальці побитим склом, та вже пізно –тріснуло і не склеяти... Осколки розлетілиссь у різні боки.., вони повпинались у шкіру, в очі... Болить... Рани не кровоточать, бо вже не залишилось крові. Вона замерзла, скам'яніла, засохла і випарувалась... На блідому обличчі не було болю. Воно кричало.

...Більше тут залишатись не можу...

Небо плакало за неї. Дощ, наче сльози, стікав по щокам. А сльози давно висохли... Куди іти? Байдуже. Подалі. Де нікого нема.
Мокрий асфальт. Сірий і чорний. Брудний. Холодний. У ньому вона побачила своє відображення, коли подивилась униз. Чи може то була просто калюжа? Яка різниця, той же асфальт, тільки зверху вода.
Що вона думала? Тисячі думок роїлись у її голові. І жодної. Переплутались усі, переплелися і перетворилися на суцільний гамір і шум. Він схожий на шум дощу. Або граду. Але зараз осінь.Град не впаде. А вона так хоче, щою велетенська градинка впала на неї і розчавила. Вже не вперше. Та щоразу градинка була надто легка, наче повітряна куля...
Стало холодно. Мокрий одяг прилип до тіла. Від холоду мурашки по тілі. Або хробаки. Слизькі і мокрі. Але їй це по кайфу. Тепер вона більше думає про холод...
Дощ стихає.., а йти все важче.., бо немає куди... На захід... Там буде тепло, бо вже вечоріє... Там, сонце, що ховається за хмарами, прощається з мокрим містом. Чому нема вітру? А краще урагану... Її здує (надує?)...Вже не вперше. Вона така тендітна, що легкий вітерець підхопить її і віднесе у свою сторону. Ні, це - не дистрофія, це – безпорадність. Слабкість (?) Вона слабка? Так, бо вона втекла. І зараз тікає... Вже не вперше... Від себе... Від них, від конфліктів, від болю, від життя...
Це вже вже не схоже на місто. Це пустир. Великий простір, що прагне заповнення. Щось знайоме.. Field Of Innocence... Туман... У вечері? Та ні! Це просто мокрі очі. А це підводний світ. У ванні.

...Пам'ятаю рожеву воду...Я тоді була порізалась...навмисне... І ніхто ніколи про це не говорив. Вирвана сторінка з книжки мого життя... Для них...

... Капля крові впала у воду і розчинилася. Повна ванна води. І лише одна крапля крові. Фатальна. Розкладний ніж із грохотом впав на холодну плитку ванної кімнати. Бліде відображення у дзеркалі...востаннє. Ще кілька крапель у воду, вони повільно розчиняються...а разом з ними розчиняється біль. Усе навколо мутніє...Закривавлене зап'ястя і ванна, повна рожевої води...Темніє в очах...Плюскіт води...Пронизливий холод...Дрож по всьому тілі...Вода потрапляє у вуха, ніс...Не вистачає повітря...Вода потрапляє у рот...Болить зап'ястя...Усе, кінець...Солодке небуття...А потім щось тягне назад...Лікарняна кімната...Ні! Не хочу назад! Вони не зрозуміють...

А тепер вона навмисне промокла. Ні це - не мазахізм, це – відречення. Відречення від почуттів, від болю, від себе, від життя врешті решт...

...Я давно вже не я...Я була як подерта лялька, яку ніхто не помічав. А я усіх бачила...А потім втекла...На захід. Я пила молочні коктейлі з присмаком ванільного неба і жувала гамбургери зі смаком паперових квітів. А потім виплюнула усе в море...І повернулась на схід...Та щось не подумала, що сонце сходить щодня. І тоді розбилося...

...Дорога в нікуди...

А-а-а! А отам цвинтар! Я вже тут була. Я малювала оту могилу. А скелет небіжчика кликав до себе. Ні, не некрофілка, я просто не боялася смерті... Смерть – це дорога в нікуди. А оця дорога кудись веде...

Нею заволоділа непереборна цікавість, змішана з страхом невідомості і відчуттям чогось нового і невіданого, хоча дуже схожого, як і все у цьому світі. Може там – початок? А може такий самий мокрий і брудний світ. А може там – захід і післядощова свіжість.

?????????????????????????????????????????????????????????????

Над обрієм почала з'являтись світла смуга. Схоже небо починає звільнятися від задушливих хмар. Вона зі всіх сил захотіла побачити захід. Це був її наркотик...

0973994123
Zaraz takyj prekrasnyj zahid...
Jakby ty ce bachyv...
V taki momenty ja ladna
pomerty...

Можна й померти...

Замерзлі ноги відмовилися тримати її, втома брала гору і вона обіперлася об кам'яний гроб і бовго дивилася примруживши очі.., доки повіки не почали самі закриватися, а тіло перестало слухатися...
Сонце зайде і прийде ясність..Її принесе на своїх величезних чорних крилах ніч... А потім звук мобільного, який так і залишився в куртці...

0675646342
Zaraz tak harno – shodyt' sonze...
Jakby ty ze bachyla...

ЇЇ сонце цього ранку так і не зійшло... Воно залишилось на іншій півкулі. Воно залишилось там, де ванільне небо і зелені невинні поля з квітами, що пахнуть гамбургерами. Вони ніколи не відцвітуть, а сонце ніколи не сховається за вершковими хмарами молочного коктейлю небес. Тепер вона там... Оберігає свій останній захід, те заради чого вона ладні була померти... А тут тільки схід... і безмежне поле, кінець дороги в нікуди і початок вічності...
(C) Wisper

В конце концов, человеческая жизнь - дешевка. Её цена равна цене презерватива.
(C) чья-то подпись из форума

Только обратил внимание - 13-е пятница

Я знаю, что чувствует устрица на сковороде.

А еще 10 дисков, которые должен записать тебе.. Прости, Саня, что все именно так.. Хотя просить прощения права не имею.. надеюсь, ты поймешь.. но я не уверен. ни в чем не уверен
Надеюсь, тебе повезет больше! Обязательно повезет, ведь неудачник из нас-только я.. но всеже научись материться по телефону.

Помню, как мы собирались устроить заезд на крыше поезда метро.. три года и один месяц. Не судьба. а может наоборот, Судьба Чья? Моя, Чайника? Он тоже сделал свой выбор..

Жаль, так мало времени..

и еще.. когда огонь на траве тушили и сами чуть в него не свалились.. надеюсь то ,что я сказал тогда тебе, ты не вспомнишь. Так лучше. ведь это касается только меня

Now and then I'm scared, when I seem to forget
how sounds become words or even sentences...
No, I don't speak anymore and what could I say,
since no-one is there and there is nothing to say...

So, I prefer to lie in darkest silence alone...
listening to the lack of light, or sound,
or someone to talk to, for something to share...-
but there is no hope and no-one is there.

No, no, no... -not one living soul
and there is nothing (left) to say,
in darkness I lie all alone by myself...,
sleeping most of the time to endure the pain.

I am not breathing a word, I haven't spoken for weeks
and yet the mistress inside me is (secretly) straining her
ears.
But there is no-one, and it seems to me at times
that with every passing hour another word is leaving my
mind...

I am the mistress of loneliness,
my court is deserted but I do not care.
The presence of people is ugly and cold
and something I can neither watch nor bear.

So, I prefer to lie in darkest silence alone...,
listening to the lack of light, or sound,
or someone to talk to, for something to share...-
but there is no hope and no-one is there.

No, I don't speak anymore and what should I say,
since no-one is there and there is nothing to say?
All is oppressive, alles is schwer,
there is no-one and
NO-ONE IS THERE...
(C) Sopor Aeternus & The Ensemble Of Shadows

дважды пародия на самого себя

Не мы выбираем обстоятельства - они сами выбирают нас..

мне всеравно, что будет вечером

Потом, наверное, грохну этот дневник.. Нахер он кому-то здался.
Будут теряться в догадках.. но мне всеравно.. ведь мои слова для всех бессмысленны.

Вот и все.. я вновь там, откуда вышел..

Осталось сделать последние штрихи.. еще больше испортить ту трясину, что называется жизнь, себя испортить.. Почему от каждого шага моего всем столько боли..
2 недели..
крайний строк, все может решиться и раньше.. Дальше просто нет сил, я чувствую, как разлагаюсь изнутри.. скоро от меня вообще ничего не останется.. Третью ночь подряд мне снится, что я лежу в могиле.. Видно, давно уже умер, только шатаюсь..
Ну или в дурку меня упекут.Сколько же я не был в универе? Да какая к черту разница..
Безсмысленно пытаться идти, когда впаереди тупик. а закрывать глаза и представить дорогу не хочу.. я слишком долго жил мечтами.

Уйти под покровом ночи - это моя последняя надежда.. уйти и охранять свои цветные сны, которых здесь уже не будет..

Бессмысленно бежать от самого себя.. Да уже и ненужно.
Чем дальше бежишь, тем больше боли причиняешь себе и другим.. даже если глаза закрыть..
Ведь по-сути НИЧЕГО не меняется..
Пустоту внутри не заполнить.. ни алкоголем, ни слезами, ни смятой бумагой.
Мама, можна я не буду открывать глаза?
И как далеко мы доедем..

За окном дождь.. там светит солнце нет там все-таки идет дождь..
И дорога.. она ведь никогда не закончится.. не закончится, пока вокруг ночь
Пожалуй, я сойду.. нет, не сейчас, за следующим фонарем.. А пока закрою глаза и уйду в свою реальность.. которая живет лишь во мне.. нереальная реальность

Разговоры смешиваются со светом фонарей.. фонари разговаривают.
Они даже лучшие собеседники, чем люди.
Но врем я истекло.. машина остановлена и мне пора сходить.. со мной сходит моя нереальная реальность.

Нет, не держите меня за руку.. меня нет здесь, как нет и этой машины.
Нет, её и небыло..

можно остаться, поверив, что машина существует а путь не бессмысленен. И лгать, лгать, лгать..

Пожалуй, я сойду

Большинство людей счастливы настолько, насколько они сами решили быть счастливы.
© Авраам Линкольн

Утро.. гдето рассвело.. Да, за окном, но это так далеко..
А здесь темнота, она повсюду.. Свет ей не страшен, она-то знает. Свет - это временно.. а тьма - навсегда.

С каждым подъёмом настроения
всё глубже в депрессию погружение . . .
(C) Alex Mori

Полностью согласен..
Такое погружение скоро станет последним.

Вам хочется увидеть тюрьму, в которой каждый заключенный сам исполняет роль судьи, надзирателя и палача..
Где обезумевшие узники, принявшие свою участь как дань, не желают освобождаться сами и остальных держат взаперти..
Где самым страшным преступлением является желание счастья..
..а наказание - вечность в одиночестве.
Так оглянитесь же!!!!Ведь мы тут с рождения..

Вот и всё... я устал
Что имел - потерял,
Что хотел - не достиг
Сам себе отомстил
Рядом нет никого,
Чтобы верить в него.
Мне уже не найти,
Где я сбился с пути...
(C) Autumn